ПЕРЕДУМОВИ НАБУТТЯ СТІЙКОСТІ САМОІДЕНТИЧНОСТІ ОСОБИСТОСТІ: НІЖНІСТЬ ДО СЕБЕ ТА ПОШУК СЕНСУ ЖИТТЯ

В житті кожної людини має місце запитання «Для чого я живу?» В залежності від віку особистості, воно може певним чином модифікуватися, та за своєю суттю це запитання буде звернуте до ідентифікації себе і свого місця в світі.

Для багатьох людей пошук свого призначення може бути дуже тривожним процессом, супроводжуватися великим стресом. Так може відбуватися тому, що всередині особистості все ще існує величезне напруження у взаємодії духа та душі чи/та на рівні душевності - між внутрішнім чоловіком та жінкою.

У Е. Фромма є цікава думка, що «неспокій є тією самою умовою, яка спонукає людину розкривати свої сили. Якщо вона подивиться в обличчя істині без паніки, то зрозуміє, що в житті немає іншого сенсу, крім того, який людина сама надає йому, розкриваючи свої сили, живучи плідно; і тільки постійна включеність, активність і наполегливість можуть уберегти нас від невдачі в єдиній задачі, яка стоїть перед нами - задачі повного розвитку наших сил в межах, заданих законами нашого існування» [1, c. 23]. Ми погоджуємося з таким підходом філософа. Та що саме надає людині сил дивитися істині в обличчя без паніки? Чи обмежується наш сенс життя лише особистісним розвитком? На шляху до набуття стійкості самоідентичності важливо знайти відповіді на ці запитання.

Ми припускаємо, що перейти за межу паніки, про яку пише Е. Фромм, людині заважають дві причини:

1) недостатня любов до себе; 2) прагнення до абсолютного знання.

В історії філософії існує багато проектів щодо призначення людини, однак тема співвідношення любові до себе зі знаходженням смислу свого життя залишається розкритою недостатньо. Тож метою нашої статті є дослідити як любов людини до себе пов’язана з визначенням свого призначення. І одним з завдань цього дослідження вважаємо пошук умов конструктивної ідентифікації особистістю себе і сенсу свого життя. Спробуємо дослідити ці причини.

Почнемо з вивчення проблеми любові до себе. «Навряд чи якесь інше слово оточене такою двозначністю і плутаниною, як слово «любов». Його використовують для позначення майже кожного почуття, яке не має відношення до ненависті і відрази. Воно включає все: від любові до морозива до любові до симфонії, від легкої симпатії до найглибшого почуття близькості. Люди відчувають себе  люблячими, якщо вони «захоплені» кимось. Вони також називають любов'ю свою залежність і своє володіння» [1, с. 46]. А «справжня любов – міркує Е. Фромм, – це прояв плідності, і вона передбачає турботу, повагу, відповідальність і знання» [1, с. 65].

Однак ми вважаємо, що спроба примусити людину до високоморальності через її почуття любові, – може вбити любов і призвести до глибинного відчаю і, у ліпшому випадку, – «виконанню обов’язка» любові. Любов не тотожна згаданим поняттям. Адже всі вони можуть існувати і без любові. Коли ми любимо, вони теж можуть бути присутні, однак не завжди.

Можливо, їх наявність справедлива, коли мова йде про любов до себе. Разом з тим,  Е. Фромм стверджував, що «моє Я, в принципі, має бути таким самим об'єктом моєї любові, як і Я іншої людини. Ствердження мого власного життя, щастя, розвитку, свободи бере свій початок в моїй здатності любити, тобто в турботі, повазі, відповідальності та знанні» [1, с. 66]. І філософ додає, що  «самозакоханість і любов до себе не тільки не тотожні, але і прямо протилежні. Себелюб любить себе не дуже сильно, а надто слабо; а в дійсності, він ненавидить себе… Здається, що він занадто піклується про себе, але в дійсності він лише робить безуспішні спроби приховати і компенсувати відсутність турботи про своє реальне «я»» [1, с. 66].

З. Фрейд визнає, що самозакохана людина – «нарцис, оскільки вона відмовляє в любові іншим людям і звертає її на саму себе. Вірно, що самозакохані люди нездатні любити інших, але вони не здатні любити і самих себе» [1, с. 66].  Така людина нещасна і хворобливо зосереджена на тому, щоб «урвати від життя ті задоволення, які вона сама ж собі заважає отримати» [1, с. 66].  

З роздумів Е. Фромма стає зрозумілим, що визначення любові як сукупності певних обов’язків по відношенню до себе та інших дуже розмиває межу між самозакоханістю, нарцисизмом та власне любов’ю. І усвідомлюючи це, Фромм вводить в своє дослідження поняття «гуманістичної совісті», яка має бути провідником нашої любові. «Гуманістична совість не тільки виражає наше справжнє Я; вона вміщує також суть нашого морального досвіду життя. У ній укладено знання про цілі нашого життя і про принципи, за допомогою яких ми досягаємо їх; про ті принципи, які ми відкрили самі, і про ті, яким навчилися у інших людей і визнали дійсними» [1, с. 95]. І далі, намагаючись виправдати свій концепт, Фромм зазначає, що «радість і щастя – супутники плідної любові». [1, с. 92].

Насправді такий підхід Е. Фромма є дуже суперечливим. Поєднати  справжню любов і знання, турботу, відповідальність і життя по совісті бажано, однак в реальному житті вдається далеко не всім.

А. Адлер, на нашу думку, був значно чеснішим і більш точним у визначені любові, він писав, що «це досить невизначене почуття, тому історії любові настільки різноманітні» [2, с. 69]. Мислитель особливе місце відводив ніжності у формуванні здатності любити.

Якщо батьки не проявляли ніжності до дитини, то в майбутньому вона може стати «настільки черствою, що виявиться не здатною розпізнати любов і дати їй належне застосування, оскільки її інстинкт ніжності так і не зумів розвинутися. Нелегко навчити дитину, що виросла в сім'ї, де немає любові або не прийнято її висловлювати зовні, проявляти ніжність до інших. Її життєвою позицією стане ескапізм, втеча від любові і прихильності. Те ж саме може статися, якщо нерозумні батьки, вчителі або інші дорослі привчають дітей вважати, що любов і ніжність наче непристойні, смішні або нечоловічі. Наприклад, багатьом дітям кажуть, що ніжність - це слабкість» [3, с. 11]. Стаючи дорослою, така людина замикається від зовнішнього світу, який уявляється їй жорстоким. Якщо якійсь людині вдається відкрити для такої особи ніжність, вона переживатиме сильну прив’язаність до неї.

А. Адлер пише, що забагато ніжності у вихованні так само шкідливе. «У розбещеної дитини розвивається надмірна і ненаситна жага любові, а в результаті вона прив'язується до кого-небудь і не бажає відв'язатися. Ґрунтуючись на неправильно витлумаченому особистому досвіді, дитина настільки перебільшує цінність любові, що робить висновок, нібито її любов накладає на оточуючих дорослих певні обов'язки» [3, с.12]. І відповідно починає вимагати від них турботи про неї.

Тож наша можливість та спосіб любові починають формуватися з дитинства. Ми починаємо любити себе так, як любили нас наші батьки. І це лягає в основу якостей нашої душі. При цьому, наш дух є спостерігачем цього процесу і, якщо він споглядає цей процес беземоційно, це може вносити певну холодність у ставлення до себе, і навіть незадоволеність собою. Що в свою чергу буде викликати внутрішню метушню, і зокрема, складності з ідентифікацією свого призначення. Уникнути цього можна лише через ніжність до себе. На нашу думку, саме ніжність до себе відкриває шлях до глибинної любові себе і забезпечує сприятливу атмосферу для становлення стійкості самоідентичності.

М. Шелер схилявся до думки, що «особистість - це конкретна єдність, сутність якої полягає в різноманітності актів і очолюється емоційністю духу» [4]. Нам імпонує таке визначення, проте, на нашу думку, емоційність – не царина духу,  але він спроможний на глибинне відчуття. І одним з них може бути ніжність до себе (до душі), яка у виконанні духа в мові висловлюється через певні слова з префіксом «спів», такі як співчуття, співпереживання. Коли наш дух поділяє почуття нашої душі (хоча і не здатний їх переживати), він співчуває. І це співчуття має висловлюватися як ніжність. Тобто, дух може поділяти будь-яке переживання, що виникає на нашому внутрішньому екрані, який споглядає дух. Це можуть бути радість, горе, втрата, злість, жалість, страх, вдячність чи будь яке інше почуття. Співпереживаючи, яке, на рівні духа, ми маємо бути ніжними з собою, ставитися лагідно до цього стану.

Ніжність нашого духа до нашої душі дає їй міцну підтримку, і це формує простір для становлення стійкості самоідентичності взагалі і зокрема для знаходження відповіді на запитання «Для чого я живу?» Саме ніжність до себе на рівні духу висловлює нашу турботу про себе, ми неначе самі собі надаємо те плече, на якому можна поплакатися, стаємо самі собі тим, до кого хочеться прийти поділитися радістю. Щоб з нами не відбувалося, споглядаючи це, дух має залишатися співчуваючим і ніжним. Саме ця ніжність буде давати сили нашій душі розвиватися далі. Наш внутрішній чоловік, як носій волі, буде приймати рішення, внутрішня жінка буде допомагати їх реалізовувати.

Коли ми глибинно приймаємо себе, а саме таке прийняття виникає, якщо ми здатні, споглядаючи своє життя, співчувати собі і ставлячись до себе ніжно, - ми є тією людиною, яка визнає себе. І в цьому випадку ми в меншій мірі потребуємо схвалення, визнання ззовні. Ба більше, ми перетворюємося на об’єктивних критиків себе; зникає внутрішня потреба занадто пишатися собою, бо надмірна гордість виникає здебільшого як відповідь на чиєсь неприйняття нас або перебільшення наших досягнень. А також нам стає непотрібним егоїзм, який часто виникає зокрема як неможливість інших співпереживати нам. Завдяки співчуттю і ніжності до себе ми взагалі стаємо самодостатніми і значно знижується рівень деструктивних проявів особистості. Адже у нас є постійне джерело любові до себе – ніжність і співчуття нашого духу до нас самих. І саме через цю любов, душа вдячна духові, – ми вдячні самі собі, прагнемо стати ще кращими. Недарма ніжність має «-ість». Саме ця ість присутня в цілісності, стійкості, самоідентичності, гармонійності. Тож вважаємо ніжність вдалим словом для передачі конструктивного ставлення нашого духу до нас самих.

Наголосимо ще раз, що деструктивним відношенням до себе на рівні духу, є холодність. Коли, споглядаючи власні душевні переживання та дії, ми не здатні їх прийняти з ніжністю. І наш дух неначе мовчить. Саме в такі періоди, на рівні власної чоловічності, ми можемо стати жорстокими до себе, а на рівні жіночності – можемо жаліти себе. Обидва варіанти ведуть до втрати контакту з власною духовністю. А також роблять неможливим конструктивну ідентифікацію себе і свого призначення.

  Отже, ми вважаємо, що саме на основі ніжності до себе на рівні нашого духу, формується любов до себе – на рівні душі. Коли між внутрішніми чоловіком та жінкою виникає «краса стосунків – гармонія внутрішнього і зовнішнього, духовного і душевного начал у людині та світі людини» [5, с. 313]. На рівні душі між ними також присутня ніжність, але вона більш дієва, ніж чуттєва (як у випадку з духом). Ніжність до себе на рівні душі  може виливатися у ніжність до іншої людини чи до власного тіла (коли себе хочеться погладити, проявити турботу про своє тіло). Ніжність на рівні душі виникає, коли людина «світиться від щастя» і їй хочеться поділитися цим теплом з іншими: обійняти когось чи допомогти йому чимось.

Ми припускаємо, що можуть існувати і інші види ніжності. Нажаль, цей феномен недостатньо розроблений в філософії. Однак, для нас є значимою саме ніжність на рівні власного духу як спосіб вираження безумовної любові до себе та прийняття себе. Останні два поняття менш плідні при описанні конструктивного відношення духу людини до самої себе. Адже «любов» занадто абстрактне поняття, а «прийняття» може спонукати нас до самокритики. Тоді як ніжність означає бути ласкавим до себе, вибачати себе. Споглядаючи свій стан душі (життя) на рівні духу, ми поділяємо його, ставимося до себе ніжно. І це є гарантією того, що ми не впадемо в крайні прояви того стану (яким би він не був). Адже крайнощі – це завжди деструктивність.

І коли ми намагаємося визначити, для чого ми живемо, якщо всередині нас на рівні духу холодність, ми здатні впадати в крайнощі. Тоді як ніжність духу в такій ситуації має надихати нас до терпіння, яке необхідне при пошуках себе, тому що потрібен час, щоб ми змогли знайти орієнтири того, якими хочемо стати та розвинули певні якості в собі. За умови ніжності до себе на рівні власного духу, – ми будемо насолоджуватися кожним етапом пошуку себе, і це забезпечить нам конструктивне проходження тривалого періоду становлення себе.

Тож в ніжності духу людини до самої себе секрет стійкості її самоідентичності. І саме така ніжність допоможе особистості знайти сенс свого життя.

Однак ми зазначили, що іншою перешкодою на шляху ідентифікації людини, для чого вона існує, є боротьба за абсолютне знання. Щоб краще зрозуміти цю проблему, попередньо дослідимо більш детально питання пошуку себе.

Коли людині вдалося прорватися до власної душевності та духовності, очистити їх від шаблонів існування, з’ясовано, хто я, який я, і повстало питання «Для чого я живу?», - особистість перейшла межу пізнання себе і вступає в поле творчості себе. Однак, поки що це нова сфера діяльності для людини і тому проблематична. Перше, що хочеться зробити – пізнати сенс свого буття. Застосувати ті ж методи, як і у випадку пошуку відповідей на запитання «Хто я?» та «Який я?», тобто звернутися до класичних герменевтики та компаративістики.

І людина починає шукати свої здібності, зіставляти їх зі своїми можливостями, порівнювати свій досвід з досвідом тих людей, які вже визначились в житті.

І якщо ми говоримо про особу з високим рівнем свободи, незалежності від думки інших, - вона починає тонути в цьому питанні. Адже кожна людина обдарована (має талант), але ця обдарованість потребує розвитку, тож за рідким виключенням, ідентифікуючи свою здатність до чогось, - наприклад, до малювання, людина здатна набути впевненості в собі, що це її призначення – бути художником.

Звідси популярним є винесення призначення особистості в область абстрактного, чогось на кшталт, «бути щасливим». І щастя при цьому, в більшості випадків, полягає в тому, щоб знайти кохану людину, народити дітей, мати улюблену справу, роботу яка подобається, жити в достатку. І зрештою – бути як всі. Власне немає нічого поганого в цій універсальній відповіді на запитання «Для чого я?» Та є одна велика складність – всього цього досягти. Тож часто буває, що особистість погоджується на компроміс – «здаватися щасливою», ніж  дійсно глибинно відчувати себе такою. А отже, головним стає не якість всіх цих категорій, а їх наявність. Та ця проблема занадто типова щоб в неї заглиблюватися. Людина, яка прагне до самоідентичності, яка зреклася всього загального і намагається створити власне щось, зазвичай стикається з іншою проблемою, - широта вибору.

Внутрішні орієнтири, як правило, не настільки сильні, щоб на рівні відчуття можна було зрозуміти, - ось це моє призначення. Тож більшість шукачів власної ідентичності прагнуть зрозуміти цей світ, осягнути його. А оскільки в світі існує безліч можливих сенсів, дослідити всі і обрати свій стає не під силу. І звідси може виникнути вперта боротьба за «абсолютне знання» чи відчай і, швидше за все, повернення до таких як всі.

У людини, що прагне набути самоідентичність, часто виникає дуже сильне бажання «пізнати сенс», відкрити істину… Вона починає активно боротися зі с-відомістю, її не влаштовує ось це «с-» у відомості сущого. Вона мучається, страждає, і через ці переживання наближається до усвідомлення того, що неможливо пізнати істину.

Однак ми припускаємо, що її можна відчути. На рівні відчуття істина – це любов. І зрозумівши це, важливість форми вираження сенсу відходить на другий план. З’являється усвідомлення того, що сенс нашого життя – це поле для нашої творчості. А призначення людини – у збільшенні любові, і ми живемо для того, щоб любити. Любити себе, інших, життя. І ця любов включає в себе турботу.

М. Шелер стверджував, що любов передує пізнанню, що саме вона збуджує нас до пізнання і воління, – вона навіть є матір’ю самого духу і розуму» [6, с. 3]. Цю думку можна прокоментувати цитатою з Біблії: «Бог є любов» [7,  Ин. 4, 8]. А оскільки дух людини є індивідуальним за суттю, однак божественним за природою, то він співпричетний до любові, яку нам слід в собі відкрити. А якщо точніше – усвідомити.

М. Бердяєв, міркуючи про гносеологію, писав: «скільки б пізнання не протиставляло себе життю і не сумнівалося в можливості пізнати життя, воно саме від початку є життя, породжене життям і відображає долі життя» [8, с. 4].

Саме через існування такого парадоксу в пізнанні, ми схильні розглядати його, як боротьбу за абсолютне знання. Коли нам немов хочеться вийти з власної свідомості і осягнути її цілком, зокрема щоб точно усвідомити своє призначення.

М. Мамардашвілі писав, що «боротьба зі свідомістю означає, що прагненням людини, свідомість перестає бути чимось спонтанним, що належать до природи, автоматично функціонуючим. Свідомість стає пізнанням, і на цей час (слово "час" тут не має фізичного сенсу) перестає бути свідомістю і як би стає метасвідомістю». [9]. Отже, спробу людини піднестися над свідомістю філософ назвав входженням у метасвідомість. Однак нам здається, що це поняття буде виправданим і доречним, якщо людина може залишатися у метасвідомості більшість свого часу. На нашу думку, це можливо через метапозицію духу людини по відношенню до її душі. Саме за таких умов нам вдасться і бути в свідомості, і охоплювати нашу свідомість (на рівні душі).

Тобто це означає, що боротьба за абсолютне знання має розгортатися на рівні мікрокосму, і вона знаходить примирення з буттям через піднесення нашого духу в позицію метасвідомості. За таких умов відпадає потреба пізнати весь світ, щоб визначити власне призначення. Наш розум перестає блукати в безмежних просторах свідомості і знаходить опору для визначення нашого призначення. Адже наш дух, з одного боку є нашим, персональним, а з іншого, – він бере початок у вічному, презентує абсолютне.

Виходячи з цього, можна стверджувати, що наш дух є Іншим для нас. У М. Бубера ми знаходимо схожі думки. Філософ міркує про «вроджене Ти», яке кожна людина намагається пізнати. Воно вроджене і зрощене з нами, бо ми можемо розгортати з ним взаємодію навіть умовно об’єктивуючи частину себе. Філософ зауважує, що колись «людьми заволоділо непереборне бажання міркувати про їх Вічне Ти як про певне Воно. Але всі імена Бога залишалися священними; бо вони були не тільки промовою про Бога, а й промовою, зверненою до Нього» [10, с. 25].

Бубер вважає спробу пізнати «Ти» всередині себе деструктивною для людини, адже в цьому випадку воно знаходиться в «Я», і тому така спроба вестиме до роздвоєння особистості та до різних ілюзій.

Ми погоджуємося з цією думкою в тій мірі, в якій є руйнуючою думка, що «Я – Бог». Однак, в наш час не вистачає діалогічності людей з чимось вищим.

З психоаналізом у людську свідомість увійшло «Воно», яке не несе етичної цінності і може заміщати наше вище вроджене «Ти». Що зауважував і М. Бердяєв: «свідомість здійснює велику роботу щодо підсвідомого, яке не має свого обличчя, але воно схильне заперечувати можливість надсвідомості і закривати шлях до надсвідомого» [8, с. 51].

Разом з тим, якщо за таке «Ти» брати Бога, то можна перебувати в «Дусі істини, який від Отця сходить» [7, Ин. 15, 26]. І який можливо прийняти лише у діалозі.

Тож сучасній людині, далекій від середньовічної релігійності, варто розпізнати для себе Ти, яке коріниться у вічному, тоді вона набуде чуттєвості і до власного голосу совісті, який, на думку Бубера, має слідкувати за нашим виконанням свого призначення. Бубер, посилаючись на думку К.Г. Юнга про те, хто має призначення, той чує внутрішній голос [11, с. 98] стверджує, що призначення має кожен, але багато людей його уникають [12, с. 34]. Можливо, так відбувається через їх слабку діалогічність між духом та душею.

Тож, якщо наш дух є носієм згаданого вродженого Ти, а «на місце совісті поставити душу» [12, с.34], ми маємо прийти до плідного діалогу між ними. Цього вдасться досягти, якщо ми будемо культивувати ніжність нашого духу до власної душі (до речі Бубер писав саме про «лють і ніжність» [13, с.84] Бога) і в любові до духу, вона буде трансцендувати до вищих цінностей. Це надихатиме і даватиме їй сили діяти відповідно до власного призначення.

В історії філософії існують різні проекти смислу життя людини. М. Гайдеггер, ставлячи питання про сенс буття, визначає його основну характеристику - присутність, і стверджує, що «його екзистенціальний зміст є турбота» [14, с.24] Л. Бінсвангер доповнює цю ідею і «залишає одиночному модусу людського існування Гайдеггеровську назву «турбота», а дуальному і плюральному (Буття-разом) дає спеціальну назву – Любов» [15]. Після прочитання «Буття і Часу» Гайдеггера, Бінсвангер казав, що книга справила на нього пригнічуюче враження: «Любов стоїть на холоді в цьому проекті Буття». Бінсвангер акцентує різницю між Турботою і Любов'ю. Більше того, він вважав Любов онтологічною протилежністю Турботи» [15]. І наголошував на тому, що людське буття має бути «спів-буттєвістю» в любові.

Для Бердяєва смисл можливо пізнати лише в нашому духовному світі. Тож якщо ми хочемо пізнати щось відносно зовнішнє по відношенню до нас, спочатку ми маємо «впустити» це в наш внутрішній світ, а отже, відчути, усвідомити, пережити це. Звідси філософ наголошує на необхідності певної творчої активності задля пізнання, без якої воно не можливе. Разом з цим, філософ зауважував, що «сенс не в об'єкті, який входить в думку, і не в суб'єкті, конструюючому свій світ, а в третій, не об'єктивній і не суб'єктивній сфері, в духовному світі, духовному житті, де вся активність і духовна динаміка. Якщо пізнання відбувається з буттям, то в ньому активно виявляється сенс, тобто просвітлення темряви буття. Пізнання є самим духовним життям. Пізнання відбувається з тим, що пізнається» [8, с. 9].

Отже, «пізнання в бутті відбувається і є внутрішнім спів-буттям в бутті, зміною буття» [8, с.11]. Погоджуючись з цим твердженням, ми ще раз підкреслюємо, що проблема боротьби за абсолютне знання може вирішитися лише у співбутті. І це можливо через надання нашому духові метапозиції. Саме наш дух є носієм абсолютного в нас самих. І, займаючи позицію споглядання нашої душевності, а також тілесності (що, по факту означає – нашої життєдіяльності) – він знімає напруження в їх активності через зняття їх надмірної значимості. Адже по відношенню до вічності, вони важливі, однак ми можемо ставитися до них з більшою легкістю. Тоді як перебуваючи в межах конечності – що трапляється, коли наша свідомість лежить в просторі душевності, нам частіше за все видається надзвичайно важливим кожне наше рішення. Ми самі стаємо тотожні тим переживанням та діям, і нам тяжко усвідомити, що вони – це ще не всі ми; що ми є чимось значно більшим. І за таких умов реалізація нашого призначення може бути занадто напруженою, або навіть виходить в деструктивність. Все це не дозволяє нам бути по-справжньому щасливими. Адже щастя – це ще одна категорія, якою позначають сенс життя. Хоч вона також є неоднозначною.

Бердяєв намагався розвіяти пусті балачки про щастя, і стверджував, що «людина є істота ірраціональна і прагне до страждання, а не обов'язково до щастя. І це підтверджується сучасною психологією і психопатологією. Мазохізм і садизм глибоко властиві людській природі. Людина є істота, яка мучить себе та інших і відчуває від цієї муки насолоду. Людина зовсім не прагне до щастя. Таке прагнення було б безпредметним і беззмістовним. Людина прагне до предметних благ і цінностей, володіння якими може дати щастя і блаженство, але саме щастя і блаженство не може бути свідомою метою» [8, с. 54]. Адже, коли людина прагне бути з іншою людиною, бо начебто її любить, вона не прагне до щастя, а хоче бути разом з тією людиною, навіть якщо знає, що при цьому доведеться багато страждати. Такий підхід, на думку Бердяєва, допоможе уникнути ілюзій та міражів щодо феномену щастя.

Протилежним був підхід у З. Фрейда. Мислитель відповідав на запитання про сенс людського буття в ключі прагнення людей бути щасливими. «Сенс людського життя, по Фрейду, - бути щасливим, отримувати різного роду насолоди, задоволення і уникати хвороб і нещасть. Зауважимо, що він дає ряд рекомендацій, слідуючи яким можна бути щасливим. До них вчений відносить, перш за все, любов - можливість любити і бути коханим. При цьому Фрейд високо ставить одну з форм любові - статеву, вважаючи її сильним досвідом «приголомшливої насолоди». Крім того, він визнає, що людина відчуває велике задоволення, коли насолоджується прекрасним - красою природи, досконалістю людських форм, художніми творами. Велике значення має також радість творчості художника при втіленні образів його фантазії, радість вченого при вирішенні наукових проблем і пізнанні істини; задоволення людині приносить і професійна діяльність, коли вона обрана вільно» [16, с. 2].

Іншим цікавим підходом до пошуку людиною свого місця в світі є проект В. Франкла. В його логотерапії він створив цілий ланцюг пошуку смислу, ланками якого є совість, відповідальність, певна випадковість – момент, і діяльність людини.

Мислитель був переконаний, що людина сама для себе відкриває смисл, при цьому наголошував, що «смисл повинен бути знайденим, але не може бути створеним» [17, с. 13]. Створити людина може якийсь суб’єктивний смисл, по факту – нісенітницю. В той час, коли «при сприйнятті сенсу мова йде про виявлення можливості на тлі дійсності. І ця можливість завжди єдина» [17, с. 13].

Смисл, на думку філософа «це кожного разу також і конкретний зміст конкретної ситуації. Це завжди «вимога моменту», яка, однак, завжди адресована конкретній людині» [17, с. 14]. І вказати нам на неї, за В. Франклом, має наш голос совісті. Тож, оскільки «совість – це орган смислу» [17, с. 14], то і виховання має бути направлене на те, щоб «людині вистачило чуттєвості почути вимогу, яка є в кожній окремій ситуації» [17, с. 14].

Отже за Франклом, смисл є в кожній ситуації і ми маємо його знайти, прислуховуючись до власної совісті. Філософ стверджує, що існує три шляхи, за якими людина може знайти свій смисл. «По-перше, вона може угледіти сенс у дії, в створенні чого-небудь. Крім цього, вона бачить смисл в тому, щоб переживати щось, вона бачить сенс в тому, щоб когось любити. Але навіть в безнадійній ситуації, перед якою вона безпорадна, вона за певних умов здатна бачити сенс. Справа в позиції і установці, з якої вона зустрічає свою долю, яку вона не в змозі уникнути або змінити» [17, с. 14]. До цього філософ додає, що щоб віднайти смисл потрібно вміти відступити на задній план, бути здатним до певного самозречення, бути відкритим світові. Це вдасться якщо усвідомлювати, що реалізуючи смисл, ми реалізовуємо себе. І це значно значиміше і на виході принесе нам набагато більше задоволення ніж певна самозацикленість. Яку, до речі, можна визначити як жалість до себе.

Українська дослідниця проблем філософії людини С. Крилова зазначає, що «жалість до себе - це, по-перше, зацикленість на нинішньому стані. Це нездатність побачити власні перспективи. А, по-друге, установка на те, що всі проблеми викликані зовнішніми причинами» [18, с. 49]. На думку авторки, їй має протистояти любов до себе, «яка означає віру в свої перспективи і прийняття відповідальності за власні проблеми» [18, с. 50].  

Філософ додає, що «любов до себе - це спрямованість на свою особистість, духовне і душевне начало в собі» [18, с. 203]. На нашу думку, така спрямованість має проявлятися як ніжність до себе. Саме ніжне ставлення до себе заохочує до віри в себе та самовідповідальності. Без ніжності до себе у людини просто не буде натхнення піклуватися про себе, лише з горя чи від іншого великого нервового напруження, або через пристрасть до себе (позначимо нею всі деструктивні види любові до себе) особистість мов під примусом буде брати відповідальність за себе та турбуватиметься про себе.

Без ніжності до себе (на рівні духу) та збуджуючої радості (на рівні душі) людина не здатна відчувати повноту життя, не може пробачати собі, що веде до впадання в стани жорстокості до себе, пристрасті або жалості. Тож ніжність до себе є фундаментом любові до себе. Однак зазначимо, що слід бути уважним, надмірна ніжність до себе може породити пристрасть. На думку С. Крилової «пристрасть до себе зациклює на тілі і присипляє особистість» [18, с. 201]. Тож ніжність має завжди залишатися в царині духу, а на рівні душі – чоловічого та жіночого має діяти совість, відповідальність, турбота.

Таким чином, необхідність постійного смислу, що змінюється, можна пояснити недостатнім знанням себе, і як наслідок, недостатнім рівнем відповідальності та турботи про себе. Однак саме недостатнім, бо, якщо людина здатна знаходити сенс в кожній новій ситуації свого життя – вона турбується про себе. Разом з тим, якби вона знала своє призначення, то могла б бути вірною йому і реалізовуватися в більш повній мірі, не витрачаючи часу на тимчасові смисли.

М. Фуко писав, що людина добре про себе піклується «якщо ви онтологічно знаєте, хто ви такі, тобто якщо ви знаєте ще і на що ви здатні; якщо ви знаєте, що таке для вас бути громадянином в місті, бути господарем будинку в oikos'e; якщо ви знаєте, чого ви повинні боятися і чого не повинні; якщо ви знаєте, на що слід сподіватися і, навпаки, що має бути для вас абсолютно байдужим; нарешті, якщо ви знаєте, що у вас не повинно бути страху смерті» [20, c. 251-252].

Отже, виходячи з усього вищесказаного, ми схиляємося до думки, що колись слід взяти відповідальність за свій талант, який очевидний для кожної людини і прийняти рішення розвивати його і бути вірним йому. Однак це не означає, що смисл всього життя лише в ньому. Ми можемо вносити в наше життя і тимчасові смисли, у будь-якому разі кожна людина має певні обов’язки перед собою та світом і має їх виконувати паралельно з реалізацією власного дару, але не всупереч йому. Тож гармонійне поєднання реалізації свого проекту і виконання тимчасових смислів є мистецтвом співбуття людини і світу. Досягти його людина зможе, підносячи свій дух до метапозиції та ставлячись до себе ніжно.

І зрештою особистість має прийти до того, що «сенс життя людини - це саме життя, прекрасне і радісне, несуче людині щастя [16, с. 2]. Яке ростиме за умови нашої «срідної праці», адже  дійсно «немає більшої радості, аніж жити за покликанням» [21]. А пошук свого призначення – «це немов пошук своєї гармонії в Світі, Космосі, Універсумі» [22, c. 1]. І вона неможлива без ніжності до себе та творчого співбуття з іншими.

 

Список використаних джерел

  1. Фромм Э. Человек для себя/Эрих Фромм. – М.: Астрель, 2012. – 314с.

  2. Адлер А. Наука жить/Альфред Адлер. URL: https://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/Adler/_Nauka_index.php

  3. Адлер А. Понять природу человека/Альфред Адлер. URL: https://www.e-reading.club/book.php?book=126637

  4. Чухина Л.А. Человек и его ценностный мир в феноменологической философии Макса Шелера/Л.А. Чухина. URL: http://anthropology.rchgi.spb.ru/sheler/sheler_ch.htm

  5. Хамітов Н. Історія філософії. Проблема людини та її меж/Н. Хамітов. Л. Гармаш, С. Крилова – К: КНТ, 2015. – 396 с.

  6. Шелер М. Ordo amoris/Макс Шелер. URL: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000166/index.shtml

  7. Библия. URL: https://www.bibleonline.ru/

  8. Бердяев Н.А. О назначении человека/Н.А. Бердяев. – М.: АСТ, 2010. – 480с.

  9. Мамардашвили М. К. Три беседы о метатеории сознания/ М.К. Мамардашвили, А.М. Пятигорский. URL: http://psylib.org.ua/books/mampg01/index.htm

  10. Бубер М. Я и Ты/Мартин Бубур. URL: http://lib.ru/FILOSOF/BUBER/ihunddu1.txt

  11.  Юнг К.Г. Конфликты детской души/К.Г. Юнг. М.: Канон+РООИ "Реабилитация", 2016. – 336с.

  12.  Бубер М. Затмение Бога/Мартин Бубер. URL: http://krotov.info/library/02_b/ub/er_08.htm

  13.  Бубер М. Два образа веры/Мартин Бубер. М.: Республика, 1995. ­– 464с.

  14.  М. Хайдеггер. Бытие и время/Мартин Хайдеггер. М.: Республика, 1993. –  447с.

  15.  Летуновский В.В. БИНСВАНГЕР И ХАЙДЕГГЕР. ЛЮБОВЬ И ЗАБОТА/ В.В. Летуновский. URL: http://hpsy.ru/public/x1420.htm

  16.  Маслихин А. В. СМЫСЛ ЖИЗНИ ЧЕЛОВЕКА/А. В. Маслихин.  URL: https://cyberleninka.ru/article/n/smysl-zhizni-cheloveka

  17.  Франкл В. Человек в поисках смысла/Виктор Франкл. URL: http://www.rulit.me/books/chelovek-v-poiskah-smysla-read-6849-1.html

  18.  Крылова С. Психология красивой женщины: 10 запретных тайн. Опыт андрогин-анализа/С. А. Крылова, Н. В. Хамитов. – 3-е изд., испр. и доп. – Сумы: Университетская книга, 2016. – 318с.

  19.  Кожарова Т.В.. Поняття турботи в творчості М. Фуко та М. Гайдеггера/ Кожарова Т.В. URL:  https://cyberleninka.ru/article/v/ponyatie-zaboty-v-tvorchestve-m-fuko-i-m-haydeggera С7

  20.  Фуко М. Интеллектуалы и власть: Избранные политически статьи, выступления и интервью /Мишель Фуко — М.: Праксис, 2006. – 320с.

  21. Сковорода Г.С. Байка "Бджола та Шершень"/Г.С. Сковорода URL: http://scovoroda.info/stories.php?page=27

  22.  Артюхов. А.И. ПРОБЛЕМА ПРЕДНАЗНАЧЕНИЯ И СУЩНОСТИ ЧЕЛОВЕКА/А.И. Артюхов. URL:  https://cyberleninka.ru/article/n/problema-prednaznacheniya-i-suschnosti-cheloveka

since 2015 by Ahnessa Pashynska.

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now